Зимовим днем у парку я бачила картину отаку:
Зажурена, закутана у шарфик, везла мати доньку у візку.
Дітвора, сміючись, бабу снігову ліпила,
І радіє й біга, запорошена в снігу,
Та мамі сум на радість не змінила,
Не зняла із серця образи тугу.
Донька ж усміхалась і сонцю раділа:
- Дивися, матусю, як дивно все Бог сотворив.
Сніжинку зловила: Мов мереживо зіткана дивно...
Всміхнися, матусю,- вона говорила,
А мати мовчала й дивилась у сніг.
Сміх дитячий хвилею до ніг її котився,
А вона із сумом вдивлялась в даль.
Серце стислося від болю, мов закрилось
І лягла на плечі каменем печаль:
Згадалась аварія й крик: "Мамо, ноги!"
Машини, гамір і кров обабіч дороги.
Той вирок сокирою вдарив у груди:
"Ніколи вона вже ходити не буде".
"Ніколи?!"- наче льодом огорнене серце:
"За що мені, Боже, за що мені все це?!
Чи ж я не просила, чи ж я не молила:
Спаси, о мій Боже, кровинку мою!
Ні молитись, ні думать про Тебе не сила:
Ти ударив мене ні за що, без жалю!"
- Це все, що Він може,- мати відрізала грубо.
- Це все?! матусенько, люба,
Поглянь на дерева: вони у фаті.
Поглянь но на себе - Яка ти чудова:
Сніжинки вляглися на коси тобі
І комір укрили пушком веселковим.
Немов би крила у мене зростають,
Коли я бачу твої ніжні очі,
Які завжди пораду і втішення мають.
Заплакані їх лиш я бачить не хочу.
Той, хто прийшов убить і погубити
Хотів життя моє забрать,
Господь зумів мене закрити
Й душі моєї не віддать!
Твоя молитва, мамо, щитом мені була:
Із чаші, немов криця встала,
Закрила доню й зберегла.
Господь не залишає вірних,
Молитви в чашах перед Ним.
Як настає лиха година,
Він охороною їх ставить для святих.
Це ВІН дарував мені неню таку!
Дарма, що не йду - Я лечу у візку!
Молитись будем разом, "нога в ногу".
Не бійся, ненечко, я не відстану.
Усе погане, я як Лазар, - на землі дістану,
А в небі - з золота вінець нагородою нам стане.
Обнявшись, мама з донею стояли нарівні
І не морозив сніг коліна.
Сердечна рана щезла, мов у сні,
Лиш мати згадала про рани Небесного Сина.
Комментарий автора: " ВЕСЕЛОЕ СЕРДЦЕ БЛАГОТВОРНО, КАК ВРАЧЕВСТВО,,,"
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Проза : Реальность - Андрей Скворцов Я специально не уточняю в самом начале кто именно "он", жил. Лес жил своей внутренней жизнью под кистью и в воображении мастера. И мастер жил каждой травинкой, и тёплым лучом своего мира. Их жизнь была в единстве и гармонии. Это просто была ЖИЗНЬ. Ни та, ни эта, просто жизнь в некой иной для нас реальности. Эта жизнь была за тонкой гранью воображения художника, и, пока он находился внутри, она была реальна и осязаема. Даже мы, читая описание леса, если имеем достаточно воображения и эмоциональности можем проникнуть на мгновение за эту грань.
История в своём завершении забывает об этой жизни. Её будто и не было. Она испарилась под взглядом оценщика картин и превратилась в работу. Мастер не мог возвратиться не к работе, - он не мог вернуть прежнее присутствие жизни. Смерть произвёл СУД. Мастер превратился в оценщика подобно тому, как жизнь и гармония с Богом были нарушены в Эдеме посредством суда. Адам и Ева действительно умерли в тот самый день, когда "открылись глаза их". Непослушание не было причиной грехопадения. Суд стал причиной непослушания.
И ещё одна грань того же. В этой истории описывается надмение. Надмение не как характеристика, а как глагол. Как выход из единства и гармонии, и постановка себя над и вне оцениваемого объекта. Надмение и суд есть сущность грехопадения!
